вискочка
ВИ́СКОЧКА, и, ч. і ж., зневажл.
1. Людина, яка будь-що намагається показати себе, звернути на себе увагу.
Ася була тієї гадки, що так Павлику і треба. Хай не перебиває вчительку, вискочка! (К. Гордієнко);
– Не хочу бути вискочкою, їх недолюблюють... – Цього не бійся, – уже серйозно зауважує Макар. – У бою вискочок не буває, вони показують себе в інших місцях... (Є. Доломан);
– Не потурай вискочкам, як би вони не були тобі потрібні (Р. Іваничук).
2. Людина, яка посіла певне суспільне становище або отримала посаду швидко й незаслужено, не маючи відповідних здібностей, якостей і т. ін.; нувориш.
Невже ми попустимо завести його [мужиччя] у ту безодню, в яку ведуть, очевидячки, всякі вискочки-верховоди? (Панас Мирний);
Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз (М. Стельмах);
Трапляються ж іще вискочки, яким пощастило зайняти високі посади і які нівечать, спустошують людські душі (М. Ю. Тарновський);
Вона знала, що полковник недолюблює свого шефа, вважає його вискочкою, недотепою в криміналістиці й профаном у юриспруденції (Б. Харчук);
// заст. Людина, яка увійшла у вищу суспільну верству з нижчої; парвеню.
Гордий магнат не бажав кланятися худородному вискочці, а .. попросив аудієнції у царя (Ф. Бурлака);
Усiм розпоряджалася панi, вона тримала маєток в руках. – Ми не вискочки скороспiлi. У нас герб, i ми залишаємось вiдданi кайзеровi, – казала (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)