власний
ВЛА́СНИЙ, а, е.
1. Належний кому-, чому-небудь за правом власності.
– Велике діло, паничу, власна хата, – казав він, походжаючи по світлиці (О. Стороженко);
Вони йшли по власній землі, але ніби зовсім того й не знали чи не хотіли знати (І. Багряний);
Він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити – на власній садибі (В. Барка);
Ми із знайомим вирішили організувати, як тепер заведено говорити, власний бізнес (з газ.);
// З яким хтось пов'язаний за походженням або народженням; в якому виріс, працює хто-небудь; рідний (у 4 знач.).
Тільки український робітник і селянин має одиноке право управляти своєю власною країною (В. Винниченко);
В дурний океан іде корабель з тобою, що втік від своїх земель. Чи власна земля – холодна й німа? (О. Влизько);
Не могла допустити [Таїса Юріївна], щоб у групі всілякі флірти почалися, все ж таки закордон, а не власна земля, і оточення на курорті в основному із капкраїн (В. Дрозд);
Із землею в Україні пов'язувались успіхи й негаразди, важка хліборобська праця й найтяжчі злочини. Праця на власній землі вважалась вершиною людського щастя (з наук. літ.).
2. Який стосується окремої особи; свій, особистий.
Зненацька кинулась їй в очі її власна постать, відбита в свічаді (Леся Українка);
Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики (Остап Вишня);
З власного досвіду хлопець знав: якщо мама мовчить, значить, вона сердиться (Б. Антоненко-Давидович);
Слухайте власну кров, бо кров – це держава. Шануйте кожну травинку, адже трава – це нація, це надія (Ю. Андрухович);
Втрата рідної мови дітьми сприймалася як непоправна шкода своєму власному єству, бо позбавляла можливості етнічно ототожнювати себе з нащадками (з наук. літ.);
Житлом В. Заболотному слугувала неопалювана комірка. Жилося сутужно, на власні приробітки (із журн.).
3. спец. Властивий тільки кому-, чому-небудь; узятий безвідносно до чогось іншого.
Бачимо ми раз у раз, як, додолу спадаючи, речі, Маючи власну вагу, можуть рухатись тільки-но просто (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)