вогневиця
ВОГНЕВИ́ЦЯ, і, ж.
1. заст. Гарячка.
Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею (О. Ільченко);
Вночі прокинулась [Каломела] від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю (Д. Міщенко);
Вовкулака тоді побіг до Гризла, .. каже, вогневиця у брата, треба мерщій до лікаря, інакше біда (В. Шкляр);
Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають. Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
2. розм. Заграва, зірниця (див. зірни́ця¹ 2).
Їдучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи (О. Гончар);
* У порівн. Конвульсивно витягував він шию і захлинався сухим болісним кашлем. І тоді щось палало, висвистувало і клекотіло у нього в грудях і стукало в голову вогневицею (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)