водяник
ВОДЯНИ́К, а́, ч.
1. У слов'янській міфології – дух, який живе в озерах або річках поблизу млина.
[Кіндрат Антонович:] Я її [дружину] наполохав, що тут раз у раз по захід сонця мавки з'являються, а проти бані водяник бовтається (М. Кропивницький);
Ні разу не трапилося відчути [Олексі] на собі чортові пазурі, відьомське шахрайство, підступ чи лісовика, чи домовика, чи водяника (Г. Хоткевич);
Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією (з наук.-попул. літ.);
* У порівн. Глухий, убраний у водорості, як водяник, сидів я під грушею, затверднувши так, ніби скорчило мене (Валерій Шевчук).
2. розм., рідко. Механік водокачки.
Ганна ще раз оглянулась на гурт чорних землекопів, що стояли, закурюючи з водяником, на свіжому земляному насипі (О. Гончар).
3. діал. Водянка (у 2 знач.).
Старий страждав на водяник (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)