воркувати
ВОРКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Видавати своєрідні переливчасті звуки (про голубів, горлиць і т. ін.).
Щебече зяблича сім'я, І сиза горлиця воркує (Я. Щоголів);
На карнизах та ринвах метушаться голуби й, надуваючи шиї, голосно воркують, набігаючи грудьми на голубок (В. Винниченко);
В гущині воркує голубка, лящить соловей (К. Гордієнко);
* Образно. Чого серце, як голубка, день і ніч воркує (Т. Шевченко).
2. перен. Ніжно розмовляти з ким-небудь.
Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. (Б. Грінченко);
[Сербин:] Буде вже нам безпечно, як голубки, воркувати (С. Васильченко);
Соломія гладить Катрю по голові, розкутує хустку, тихо воркує: – Не плач, доню (В. Кучер).
Словник української мови (СУМ-20)