втім
ВТІМ (УТІ́М).
1. присл. Тим часом.
Втім брама скрипнула, і пси завили, І грубії почулись голоси (І. Франко);
Всі четверо стояли мовчки й думали. Втім надбіг .. Качковський (Леся Українка).
2. спол. протиставний. Уживається (разом із спол. а) у значенні: а проте, однак.
А втім, хто його знає – ніхто не віда, як хто обіда (Панас Мирний);
– От уже кого спроста не розкусиш, так це Левка, – і собі посміхнулася Зося. – А втім, усі вони добрі (М. Стельмах);
– Попрошу батька, щоб дав рушницю. А втім – не треба! (О. Бердник).
Словник української мови (СУМ-20)