відати
ВІ́ДАТИ, аю, аєш, недок.
1. що, також із спол. як, що. Знати, мати про що-небудь уявлення, відомості.
Хто відає, як хто обідає (Номис);
[Настя:] Ой, хто знає, хто відає моє велике горе! (І. Нечуй-Левицький);
[Маруся:] Якби ти відав, що то є кохання (В. Самійленко);
Ніхто не відав їхніх справжніх імен (Ю. Яновський);
Відає [Марійка], в чиїх руках її життя (Ю. Мушкетик).
2. діал. Розвідувати, збирати відомості.
Відаю я далі, у одного, другого, третього, – ба ні, таки правда. Кажуть, що вже є така машина (І. Франко).
3. чим. Керувати, розпоряджатися чим-небудь.
Я запитував у декого з членів комітету, що відає нашою публічною книгарнею, чи не взявся б склад при книгарні розповсюджувати Ваше “Дорогою ціною”?.. (Панас Мирний);
Старий Шаптала відав молочарнею .. у дідича (В. Підмогильний).
◇ Бог (рідко Біг, Госпо́дь) [його́ (їх, тебе́ і т. ін.)] [святи́й] зна́є (зна, ві́дає, ві́да) див. Бог;
(1) Ві́дом не ві́дати чого – зовсім нічого не знати про що-небудь; не мати жодних відомостей про когось, щось.
Мавра перед начальниками стала одрікатися: відом не відає, де Мусій Завірюха... (К. Гордієнко).
Словник української мови (СУМ-20)