відати
ВІ́ДАТИ, аю, аєш, недок.
1. перех., а також із спол. як, що, заст. Знати, мати про що-небудь уявлення, відомості.
Хто відає, як хто обідає (Номис, 1864, № 6518);
[Настя:] Ой, хто знає, хто відає моє велике горе! (Н.-Лев., II, 1956, 441);
[Маруся:] Якби ти відав, що то є кохання (Сам., II, 1958, 73);
Ніхто не відав їхніх справжніх імен (Ю. Янов., І, 1954, 112).
◊ Знать не зна́ти, ві́дать не ві́дати див. зна́ти;
Не зна́ти, не ві́дати — не мати ніяких відомостей про щось.
Ніхто не зна, не віда, як хто обіда (Номис, 1864, № 6518).
2. неперех., діал. Розвідувати, збирати відомості.
Відаю я далі, у одного, другого, третього, — ба ні, таки правда. Кажуть, що вже є така машина (Фр., II, 1950, 38).
3. неперех. Керувати, розпоряджатися чим-небудь.
Я запитував у декого з членів комітету, що відає нашою публічною книгарнею, чи не взявся б склад при книгарні розповсюджувати Ваше "Дорогою ціною"?.. (Мирний, V, 1955, 409);
Молода комуністка Марія Павлівна відала тоді колгоспною хатою-лабораторією (Вол., Сади.., 1950, 53).
Словник української мови (СУМ-11)