відщепенець
ВІДЩЕПЕ́НЕЦЬ, нця, ч.
Той, хто відірвався, відколовся від певного суспільного середовища або відкинутий середовищем; відщепок (у 2 знач.).
[Наталя:] Намалюй нещадними сатиричними фарбами пики одщепенців суспільства, яких життя викидає на смітник історії (І. Микитенко);
– Ну що той старцюга міг їм пропонувати? – обурюється раптом Ангеліна Микитівна. – Типовий відщепенець, мабуть, заскнів у самотності (О. Гончар);
Цареві не корився, хоч той наказав катувати Аввакума, щоб навернути відщепенця на свій шлях (Г. Усач);
Чіпка виростає як відщепенець навколишнього оточення, зганьблене дитя “незаконного шлюбу” (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)