війт
ВІЙТ, а, ч.
1. Керівник місцевого (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Литовському князівстві, Польщі та в Україні в XV–XVIII ст.
Навіть урядники з міст, радці та війти обстригали собі бороди, запускали вуси по-козацьки і приставали до козаків (І. Нечуй-Левицький);
Війт і лавники вибиралися на все життя й складали судову колегію. Дуже часто війтів призначав сам Великий князь, і такий війт зосереджував у своїх руках суд і управу (з наук. літ.);
// заст. Сільський староста.
Добралась до села. Тут десяцькі, соцькі, війти до мене пристали, що я з другого повіту (Ганна Барвінок);
// У Західній Україні (до 1939 р.) та в Польщі – голова волосної управи.
Кандидатуру Юзефа Кропивницького .. воєвода Львівський протегував на посаду війта (С. Чорнобривець);
Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати (В. Стефаник).
2. розм. Сільський голова.
Українці відносно скоро долучилися до громадсько-політичного життя Канади, беручи активну участь у місцевих самоуправах – шкільних і міських радах, на посадах війтів, посадників міст та послів до провінційних парламентів (із журн.);
Під Івано-Франківськом війт незаконно розпродав землі селян (з газ.).
(1) Наказни́й війт, іст. – особа, яка тимчасово обіймала посаду війта.
– А вас [Микиту] .. пан Пілсудський поставив у мене наказним війтом (П. Козланюк).
Словник української мови (СУМ-20)