вітровій
ВІТРОВІ́Й, ю, ч.
1. нар.-поет. Вітер.
Ой зашуми, вітровію: “Що чувати, Де гриміли гаківниці та гармати?” (з народної пісні);
Шумить осінній вітровій (В. Сосюра);
Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії Все кличуть тебе крізь степи і гаї? (М. Вінграновський).
2. Сильний вітер.
Погасивши світло, вийшов [Данило] із корчомки, замкнув її і, згинаючись від ударів вітровію, подався до привокзальної площі, де стояв його мотоцикл (М. Стельмах);
Молода черешня на подвір'ї гнулася на всі боки, та не було їй порятунку від вітровію (О. Донченко);
Голова райдержадміністрації ознайомився з роботою штабу та службою цивільного захисту, які працюють над ліквідацією наслідків вітровію (з газ.);
* Образно. Не одлюби свою тривогу ранню, – той край, де обрію хвиляста каламуть, де в надвечір'ї вітровії тчуть єдвабну сизь (В. Стус);
* У порівн. Раптом йому [Артемові] здалося, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його пойняла божевільна думка і, як вітровій, поривала з ніг. Летіти! (Б. Антоненко-Давидович).
3. перен. Те саме, що вітрого́н 1, 2.
Іде на Дуба в бій розбишака Вітровій. – Не шматуй красу зелену! Я – захисник В'язу й Клену. Ти на нас не налітай! .. Вітер слухати не хоче – Дуба рве, свистить, регоче (П. Тичина).
Словник української мови (СУМ-20)