в'янути
В'Я́НУТИ, ну, неш, недок.
1. тільки 3 ос. Утрачати свіжість; всихати (про рослини).
А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в'яне! (Т. Шевченко);
Війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в'яли трави й квіти на берегах (С. Скляренко);
* Образно. Одна по одній, як обморожені, в'янули і опадали, не розцвівши, квіти наших надій. Жахний концтабір висмоктував з нас останні краплини сил (В. Козаченко);
// Утрачати свіжість, пружність; ставати зморшкуватим, кволим (про людське тіло).
Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в'янути її молода краса (А. Шиян).
2. перен. Утрачати рухливість, бадьорість; ставати млявим, байдужим.
Вона несподівано в'яла і, не доївши страви, вставала від столу (М. Коцюбинський);
Під колючим поглядом хазяїна ноги і руки в'януть, язик – наче чужий (Л. Юхвід);
// Поступово втрачати фізичну силу; марніти, слабнути.
– Чого в'янеш, моя доню? – Стара не спитала (Т. Шевченко);
Дивлюсь я та примічаю: почала моя Одарка в'янути, мізерніть (І. Нечуй-Левицький);
Сили Олюсині вилітали разом з кашлем; вона жовкла і в'яла (В. Підмогильний).
Словник української мови (СУМ-20)