гарчати
ГАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати низькі погрозливі звуки (про тварин).
– Ти знав, кажу, Рябко, що Пан не буде спати: До чого ж гавкав ти?.. на що ж було гарчати? (П. Гулак-Артемовський);
Ліниво гарчали пси на ланцюгах (Н. Рибак);
// Звучати низько, погрозливо, ніби ричати (про голос).
В комедіях голос хрипів, гарчав, присвистував і часом робився тоненьким тенорком (з мемуарної літ.);
* Образно. Над ним [невідомим] зовсім низько грізно гарчав грім (О. Донченко).
2. перен., розм. Сердито кричати, бурчати, висловлюючи незадоволення.
Аж гарчить – так на меншого кричить (прислів'я);
– Що діється в камерах? – гарчить інспектор (П. Козланюк);
– Не міг же я з ним розмовляти по-дружньому, якщо він... ну, просто гарчав на мене (В. Владко).
3. перен. Утворювати низькі звуки із скреготом, гуркотом і т. ін. при ударах або в процесі тертя (про металеві предмети).
Коло дверей замок торготів, гарчав (Панас Мирний);
// Утворювати такі звуки при дії (про інструменти, механізми і т. ін.).
Свердло гарчало, шипіло, вганяючись у породу, і з гуркотом видувало струмені пороху (Олесь Досвітній);
[Сухарик:] По дорозі невпинно рипіли вози, скреготіли танки, гарчали грузовики (І. Кочерга).
Словник української мови (СУМ-20)