гидь
ГИДЬ, і, ж., розм.
1. Нечисть, бруд.
[Євгеній:] Усюди Кругом не видно! Пітьма, гидь і голод (І. Франко);
Джордано виводять із в'язниці. Біснується юрма, ченці й фанатики опльовують його, кидають на нього всяку гидь, паліччя (О. Бердник);
Вона [річка По] рвала береги, захоплювала в свій страхітливий потік вигріте сонцем каміння, молоду траву, перші квіти, пташині гнізда, вмить усе змішувала в розклекотаній каламуті, гнала бруд і гидь далі й далі (П. Загребельний);
* Образно. Нехай хоч Дорош згадує його, нехай позаздрить на чужі гроші, нехай... зненавидить Лавріна. Він сам не сподівався, що в його душі лежить така гидь (Ю. Мушкетик).
2. Те саме, що га́ддя.
З землі як не стала всяка гидь вилазити: і жаби, і ящірки, і вужі, щурі [щури], миші (Сл. Гр.);
Великою священною війною Фашистську гидь з лиця зітрем! (М. Бажан);
– Як ти, – питаю, – не побоявся підійти? Чому не стріляв? – Шкода кулі на таку гидь витрачати (Є. Доломан).
Словник української мови (СУМ-20)