голобля
ГОЛО́БЛЯ, і, ж.
1. Одна з двох прикріплених кінцями до передньої частини воза, саней і т. ін. жердин, у які запрягають коня.
Він там за цариною лагодить сани, бо вивернулась голобля (Ганна Барвінок);
Їде конем Гаврило – черезсідельника на коневі нема, хомут шию давить, а Гаврило ще й ноги на голоблі положив, затягнув коня, що аж точиться (К. Гордієнко);
* Образно. Він рішуче насадив на ніс свої окуляри, поправив за вухами довгі дротяні голоблі й уже не глянув, а блиснув скельцями на Крутояра (В. Собко);
* У порівн. Мажуга підняв догори руку, наче голоблю. – Чужих не пускати! (М. Коцюбинський).
2. Довга жердина, яку використовували як зброю.
Кажуть, дід Мусій ще довго .. бив окупантів. Тільки вже не голоблею, а трофейним автоматом і гранатами (П. Козланюк);
Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича (О. Ільченко);
Селяни хапали дрюччя, голоблі й молотили гусарів по головах (В. Чемерис).
Словник української мови (СУМ-20)