голубити
ГОЛУ́БИТИ, блю, биш; мн. голу́блять; недок.
1. кого. Виявляти ніжність, ласку; пестити.
І хлопці жвавії танцюють, Дівчат голублять і милують (С. Руданський);
Василина хапає синка на руки, голубить його, цілує, мов хтозна й коли бачила (І. Вирган);
// що. З ласкою припадати до чого-небудь, гладити що-небудь.
Хлопець голубить дужу бархатну шию, зазирає коневі у вічі (О. Донченко);
Ніжно голубить [Санько] книгу своєю розбійницькою рукою (І. Багряний);
* Образно. Сходило сонце, голублячи землю теплом (А. Трипільський).
2. що, перен. Любовно виношувати, плекати (надію, мрію і т. ін.).
Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми (Панас Мирний);
Сучасним ти гориш. Голубиш ідею здійснення мети (П. Тичина);
Голубив я надію, Що відтепер навік заволодію Безцінними клейнодами любові (М. Лукаш, пер. з тв. Д. Боккаччо).
Словник української мови (СУМ-20)