гоп
ГОП, виг.
1. Звуконаслідування, яким супроводжується стрибок, притупування в танці й т. ін.
Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами: “Ой гоп гопака! Полюбила козака” (Т. Шевченко);
Бив [Василько] батогом по землі, а за кождим скоком викрикував: Гоп! Гоп! Гоп! (Л. Мартович);
– Гоп – гоп! – б'є в долоні Іван Іванович. – Жвавіш, Фіалочко! (М. Хвильовий).
2. розм. Уживається як присудок за знач. го́пати.
А той [баран] тільки вгору гоп! Як тріснув рогами, – Так старого [Вовка] й покотив Догори ногами! (С. Руданський);
Руки дівчата їй простягли, вона схопила одну своєю .. та тільки – гоп! – уже на помості каблуками стукнула (А. Головко).
Словник української мови (СУМ-20)