городник
ГОРО́ДНИК¹, а, ч.
1. Той, хто займається городництвом; овочівник.
Просився вовк у пастухи, а свиня в городники (примовка);
Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник, – треба довідатися, чи живий (В. Барка);
Прийшла весна, а з нею й звичні для городників клопоти: коли, як і чим садити, сіяти (із журн.);
// розм. Той, хто торгує городиною.
Коли Нур'ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече (З. Тулуб);
Під вечір на ринку навантажили непродану городину, за що дістали від городника кілька штук помідорів, огірків і зеленого перцю (М. Томчаній).
2. іст. Селянин феодально-кріпосницької України, який мав невелику присадибну ділянку (город) і відбував панщину.
Городники мали двори і городи, а частина з них – і невеликі поля (з наук. літ.).
ГОРО́ДНИК², а, ч., іст.
Ремісник-будівельник, який споруджував міські укріплення, огорожі.
Поновив і зміцнив його [замок] київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом (З. Тулуб);
Якщо ти збираєшся стати мостовиком, чи навiть городником, то не може такого бути, щоб добре грамоти не знав! Городник – то великий чоловiк! I сокирою повинен умiти, i пером борзо вправлятись, i людей до працi гуртувати (Ю. Логвин).
Словник української мови (СУМ-20)