городник
ГОРО́ДНИК¹, а, ч.
1. Той, хто займається городництвом; овочівник.
Просився вовк у пастухи, а свиня в городники (Укр.. присл.., 1955, 156);
Великою популярністю користуються виступи найстарішого городника колгоспу (Рад. Укр., 19.УІІІ 1959, 1);
// розм. Той, хто торгує городиною.
Коли Нур’ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече (Тулуб, Людолови, І, 1957, 264);
Під вечір на ринку навантажили непродану городину, за що дістали від городника кілька штук помідорів, огірків і зеленого перцю (Томч., Готель.., 1960, 118).
2. іст. Селянин феодально-кріпосницької України, який мав невелику присадибну ділянку (город) і відбував панщину.
Городники мали двори і городи, а частина з них — і невеликі поля (Іст. УРСР, І, 1953, 129).
ГОРО́ДНИК², а, ч., іст. Ремісник-будівельник, який споруджував міські укріплення, огорожі.
В писаних джерелах названі дві ремісничі спеціальності, пов’язані з дерев’яним будівництвом, — «древоделы» (теслярі) і «городники»,— будівники міських укріплень (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 431);
Поновив і зміцнив його [замок] Київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом (Тулуб, Людолови, І, 1957, 168).
Словник української мови (СУМ-11)