дзеньк
ДЗЕНЬК¹, у, ч., розм.
Те саме, що дзе́нькання.
Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки (П. Загребельний).
ДЗЕНЬК², виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук від удару.
Лаврут нагинався, клав віття на товсту колоду, розмахувався довжелезними руками – сокира зблискувала на сонці – й, хукаючи, опускав їх важко-гостро донизу – дзеньк! (із журн.).
2. Уживається як присудок за знач. дзе́нькати і дзе́нькнути.
Хлопець дзеньк по порцеляні, і вона розбилася (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)