ких
КИХ, КИХ-КИ́Х, виг.
1. Звуконаслідування, що означає стримуваний сміх.
Левонтій неспокійно засовався на стільці, потім закихкотів: – Ких, ких, ких, ких... (І. Білик).
2. розм. Уживається як присудок за знач. ки́хкати.
Кузьма Трохимович, сеє чувши, та “ких, ких, ких, ких!”, та аж за боки брався, регочучи (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)