кланятися
КЛА́НЯТИСЯ, яюся, яєшся, недок.
1. кому. Робити уклін на знак привітання, поваги.
Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчисі (Марко Вовчок);
Максим кланявся їм [дідам] і вітав їх голосно, приязно (І. Франко);
// також без дод. Робити поклони на знак подяки; розкланюватися.
Кланяюсь вам, громадо, за вибори і за ваше довір'я до Василя Палійчука, простого гуцула (Ю. Яновський);
Стефко .. скоро допив свою каву, вийшов на середину кімнати і, кланяючись,.. з рукою на серці промовив робленим, смішно покірним голосом: “Прости ж мене, моя мила, що ти мене била...” (Ірина Вільде);
// кому, чому. Поклонятися кому-, чому-небудь.
[Петро:] Що було колись гоже – тепер негоже; чому ви колись кланялись – тепер від того кращі люди одвертаються! (Панас Мирний);
– Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну (С. Скляренко);
// Робити поклін (про артистів).
Об'їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій “екіпаж” за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється (Остап Вишня).
2. кому. Листовно або усно передавати вітання кому-небудь відсутньому.
Просив передати П. П. Гулаку-Артемовському подяку за добрі слова про свої твори, кланявся “всім тим, хто пише по-нашому або про наше” і хто знайомий з його творчістю (Т. Шевченко);
Так оце й кажу я писарю писати, Що тобі уперше кланяються мати, Кланяються й батько щиро і низенько (Я. Щоголів);
Привітай від мене спільних знайомих. Садовські тобі кланяються (Леся Українка);
Наказував [Василь Опанасович] кланятися й здоровити іменинника (О. Полторацький).
3. кому, перед ким, перен. Принизливо просити чого-небудь; запобігати перед ким-небудь, підлещуватися до когось.
Краще піду в люди та людям покорюся.., ніж мені їй [Явдосі] кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила (Панас Мирний);
За документами не прийду – набридло-бо мені кланятись всім вам і бути в ролі казанського [казанської] сироти, злиднем... (І. Багряний);
– Ми хоч і бідні, а багатіям не кланяємось! (І. Багмут).
◇ (1) Зе́мно (ни́зько, низе́нько) кла́нятися (вклоня́тися, поклоня́тися) / уклони́тися (вклони́тися, схили́тися) <�Кла́нятися / уклони́тися (вклони́тися) у по́яс>:
а) кланятися шанобливо, низько, до землі.
Став Шовкун кидатись у вічі старшим: забачить здалека, шапку здіймає, а Василя Семеновича випередить, у пояс кланяється (Панас Мирний);
Тричі падала навколішки молода, тричі земно кланялася (Ф. Бурлака);
– Здоровенькі були, панове! Боже вам поможи! Ось аж де побачилися! – сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись (М. Рильський, пер. з тв. М. Гоголя);
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати: – Спасибі тобі, народе, що я єсть я! (Остап Вишня);
Зібравши всі сили, він встав на повен зріст .. і .. з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові (Григорій Тютюнник);
б) (кому) вітаючись, схиляти голову на знак поваги до кого-небудь.
– Я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги (Марко Вовчок);
Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним (Григорій Тютюнник);
Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку (І. Нечуй-Левицький);
Знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився [Марко] (Григір Тютюнник);
в) (перед ким – чим, кому, чому, уроч.) віддаючи шану кому-, чому-небудь, схиляти голову.
– Я низько уклоняюся перед усім тим, що козацтво доброго зробило (Панас Мирний);
Низько вклоняюсь тобі, негритянко, Так, як вклоняється матері син (А. Малишко);
Кошовий .. вклонився низенько, поклав булаву і пішов (О. Довженко);
г) (кому) виявляти покору.
Так невже у цій хаті вона в пояс вклонялася батькам і людям, ждучи, сподіваючись від них на своє, хай невеличке, але не чаїне щастя (М. Стельмах);
Юнак не виявив хлопської покори, не зігнувся і не вклонився побожно панові в пояс (С. Чорнобривець).
Словник української мови (СУМ-20)