кланятися

КЛА́НЯТИСЯ, яюся, яєшся, недок.

1. кому. Робити уклін на знак привітання, поваги.

Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчисі (Марко Вовчок);

Максим кланявся їм [дідам] і вітав їх голосно, приязно (І. Франко);

// також без дод. Робити поклони на знак подяки; розкланюватися.

Кланяюсь вам, громадо, за вибори і за ваше довір'я до Василя Палійчука, простого гуцула (Ю. Яновський);

Стефко .. скоро допив свою каву, вийшов на середину кімнати і, кланяючись,.. з рукою на серці промовив робленим, смішно покірним голосом: “Прости ж мене, моя мила, що ти мене била...” (Ірина Вільде);

// кому, чому. Поклонятися кому-, чому-небудь.

[Петро:] Що було колись гоже – тепер негоже; чому ви колись кланялись – тепер від того кращі люди одвертаються! (Панас Мирний);

– Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну (С. Скляренко);

// Робити поклін (про артистів).

Об'їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій “екіпаж” за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється (Остап Вишня).

2. кому. Листовно або усно передавати вітання кому-небудь відсутньому.

Просив передати П. П. Гулаку-Артемовському подяку за добрі слова про свої твори, кланявся “всім тим, хто пише по-нашому або про наше” і хто знайомий з його творчістю (Т. Шевченко);

Так оце й кажу я писарю писати, Що тобі уперше кланяються мати, Кланяються й батько щиро і низенько (Я. Щоголів);

Привітай від мене спільних знайомих. Садовські тобі кланяються (Леся Українка);

Наказував [Василь Опанасович] кланятися й здоровити іменинника (О. Полторацький).

3. кому, перед ким, перен. Принизливо просити чого-небудь; запобігати перед ким-небудь, підлещуватися до когось.

Краще піду в люди та людям покорюся.., ніж мені їй [Явдосі] кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила (Панас Мирний);

За документами не прийду – набридло-бо мені кланятись всім вам і бути в ролі казанського [казанської] сироти, злиднем... (І. Багряний);

– Ми хоч і бідні, а багатіям не кланяємось! (І. Багмут).

◇ (1) Зе́мно (ни́зько, низе́нько) кла́нятися (вклоня́тися, поклоня́тися) / уклони́тися (вклони́тися, схили́тися) <�Кла́нятися / уклони́тися (вклони́тися) у по́яс>:

а) кланятися шанобливо, низько, до землі.

Став Шовкун кидатись у вічі старшим: забачить здалека, шапку здіймає, а Василя Семеновича випередить, у пояс кланяється (Панас Мирний);

Тричі падала навколішки молода, тричі земно кланялася (Ф. Бурлака);

– Здоровенькі були, панове! Боже вам поможи! Ось аж де побачилися! – сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись (М. Рильський, пер. з тв. М. Гоголя);

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати: – Спасибі тобі, народе, що я єсть я! (Остап Вишня);

Зібравши всі сили, він встав на повен зріст .. і .. з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові (Григорій Тютюнник);

б) (кому) вітаючись, схиляти голову на знак поваги до кого-небудь.

– Я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги (Марко Вовчок);

Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним (Григорій Тютюнник);

Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку (І. Нечуй-Левицький);

Знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився [Марко] (Григір Тютюнник);

в) (перед ким – чим, кому, чому, уроч.) віддаючи шану кому-, чому-небудь, схиляти голову.

– Я низько уклоняюся перед усім тим, що козацтво доброго зробило (Панас Мирний);

Низько вклоняюсь тобі, негритянко, Так, як вклоняється матері син (А. Малишко);

Кошовий .. вклонився низенько, поклав булаву і пішов (О. Довженко);

г) (кому) виявляти покору.

Так невже у цій хаті вона в пояс вклонялася батькам і людям, ждучи, сподіваючись від них на своє, хай невеличке, але не чаїне щастя (М. Стельмах);

Юнак не виявив хлопської покори, не зігнувся і не вклонився побожно панові в пояс (С. Чорнобривець).