клонити
КЛОНИ́ТИ, клоню́, кло́ниш, недок.
1. що. Нагинати (у 1 знач.) донизу; нахиляти (у 1 знач.).
Буйне жито своє стигле колосся до землі клонить (М. Старицький);
Димом котиться весна, Вітер гонить, віти клонить, Краплі сонця в воду ронить І рокоче, як струна (М. Рильський);
// на кого – що, до кого – чого і без дод. Опускаючи, наближати або притуляти щось до кого-, чого-небудь, класти на когось, щось; схиляти (у 1 знач.).
Ми собі сідали за хатою на приспі [призьбі], та й я клонила йому голову на плече (Л. Мартович);
Покотом сплять половчани. Ніч – мов криниця без дна... Клонить обличчя кохане До узголів'я жона (М. Рильський);
Не чує Тимко ні морозу, ні холоду, клонить у голубій замрії чубату голову (Григорій Тютюнник);
// безос.
[Олекса:] На серці важко і голову клонить... (С. Васильченко).
2. без прям. дод., перен. Вести у певному напрямку, спрямовувати до чого-небудь (розмову, дії, вчинки і т. ін.).
[Воздвиженський:] Ви куди ж цю розмову ведете, до чого клоните? Балакайте не так широко (М. Кропивницький);
Несподівано господар запитав: – Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте? – Так, – ствердив я, не розуміючи, до чого він клонить (М. Олійник).
Словник української мови (СУМ-20)