клякнути
КЛЯКНУ́ТИ див. кляка́ти.
КЛЯ́КНУТИ, ну, неш; мин. ч. кляк, кля́кла, ло і кля́кнув, нула, ло; недок.
1. Дуже змерзши, ставати малорухомим, утрачати чутливість; дубіти.
Холодно в хатині, Клякнемо – та й годі (П. Грабовський);
Важко було в перші роки вчителювати. В класах холод, чорнило замерзає, руки в дітей клякнуть, але на серці в учительки тепло (В. Кучер);
Тимко довбав довго, щоб зігрітися, але руки його клякли (Григорій Тютюнник);
Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети .. Люди мерзли, клякнучи (В. Малик);
// Утрачати гнучкість.
Вона почувала, як дубіє її тіло, як клякнуть м'язи, як у голові починає туманіти (Ю. Смолич);
Василь уже давно почував, як йому поколювало литки й клякнули, ніби злипалися в одне, пальці ніг (Ю. Мушкетик);
// Ставати твердим; холонути (про труп).
Часом йому здавалося, що життя вже покидає його й тіло його клякне (В. Підмогильний).
2. тільки 3 ос., розм. Не достигнувши, сохнути від суховію, спеки і т. ін. (про рослини).
Троянда клякла на очах, бо ж не звикла ця тендітна та вибаглива рослина до такого клімату (із журн.);
Пшениця клякне.
Словник української мови (СУМ-20)