кобзар
КОБЗА́Р, я́, ч.
1. Український народний співець (у 2 знач.), що супроводить свій спів грою на кобзі.
Вітер віє-повіває, По полю гуляє. На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає (Т. Шевченко);
Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка (Марко Вовчок);
До Панька долучається речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр (Ю. Яновський);
I враз, коли пiсня вже завмирала, старий кобзар гiрко зiтхнув, припав сивою головою до столу i заплакав (М. Стельмах);
У XIX ст. в Україні з'явилося чимало талановитих виконавців дум, серед яких найбільш відомим був кобзар Остап Вересай з Полтавщини (з навч. літ.).
2. (з великої літери). Про Тараса Шевченка.
У найважчі часи Кобзаря, зокрема, заслання та обструкції з боку друзів, брати Лазаревські постійно надавали йому матеріальну та моральну допомогу (із журн.);
До 200-річного ювілею Кобзаря в Івано-Франківську презентували музичний диск ”Тарасова криниця” (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)