ковзнути
КОВЗНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
Однокр. до ко́взати.
Рушниця, яку Шелемеха поклав на льоду біля себе, несподівано ковзнула й покотилася в ополонку (М. Трублаїні);
Частина стіни ковзнула вниз, і на ній опинився складний прилад, що висунувся з ніші в стіні (В. Владко);
Червоне світло сягнуло Волги і раптом ковзнуло по холодній поверхні великої ріки (В. Собко);
Якась дивна, загадкова усмішка ковзнула непомітно при цих словах по обличчю агронома (О. Донченко);
– Ви де навчаєтесь, молодий чоловіче? – світлі очі, в яких не було нічого, крім порожнечі, ковзнули по Василеві (А. Дімаров);
// Злегка доторкнутися до чого-небудь, зачепити щось під час лету (про м'яч, осколок і т. ін.).
Воротар стрибнув, але сильно пробитий м'яч ковзнув по його долонях і затріпотів у сітці (Л. Дмитерко).
◇ Ко́взати (ко́взатися) / ковзну́ти по́глядом (очи́ма, о́ком) див. ко́взати;
(1) Ті́нню (ті́нями) ковзну́ти – швидко і непомітно пройти, проникнути куди-небудь.
Тихенько підвівся Звенигора і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата (В. Малик);
Інна пришвидшила ходу і тінню ковзнула повз сад за дротяною сіткою (В. Дрозд);
Ввзявшись за руки, тінями ковзнули [Ігор і Лариса] геть звідси (А. Кокотюха).
Словник української мови (СУМ-20)