ковтнути
КО́ВТНУТИ, ну, неш, док., діал.
Однокр. до ко́втати.
Затиснутим кулаком ударив [селянин] його так сильно зверха [зверху] в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну (І. Франко).
КОВТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., що, чого і без прям. дод.
1. Однокр. до ковта́ти 1.
Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала із-за столу (Панас Мирний);
Тарас неначе ковтнув щось. – Так... – нарешті тихо, з мукою сорому видушив він з себе (В. Винниченко);
Він підійшов до унтера, витяг у його з кишені пакет з хиною [хіною] й жадібно ковтнув раз, два, три (М. Йогансен);
Пані Єля відхилила віконницю, дала йому ковтнути холодного напою (З. Тулуб);
Грушевич ковтнув диму з рiзьбленої гуцульської люльки, поклавши її назад на пiдвiконня, випустив сиву цiвку (Р. Андріяшик).
2. перен. Однокр. до ковта́ти 3.
Ковтнула ніч під хмарою ракету (П. Воронько).
3. розм. Те саме, що ви́пити 1, 2.
Він перечистив за день не менше як пар п'ятдесят [чобіт і черевиків] і майже нічого не їв, тільки .. ковтнув склянку зельтерської з сиропом (Ю. Смолич);
– Не журись, Бороше, – піддержав його Яків, ковтнувши чарку горілки (Панас Мирний);
[Гострохвостий:] Чи й запіканка й варенуха є? Га? Чи не ковтнути трохи, га? (І. Нечуй-Левицький);
– Пив оце два тижні, так учора ковтнув, а вона отут стала й не йде! (Остап Вишня).
Ковта́ти / ковтну́ти пові́тря див. ковта́ти.
◇ Ви́пити (ковтну́ти, сьорбну́ти, хильну́ти) [бага́то, чима́ло і т. ін.] ли́ха (го́ря, го́ренька і т. ін.) див. випива́ти;
(1) Ча́рку ковтну́ти, перен. – випити (у 2 знач.).
Змолоду полюбляв він [Дахновець] чарку ковтнути (В. Дрозд);
(2) Як (мов, ні́би і т. ін.) ми́ла ковтну́в (з'їв) – у поганому настрої.
Пішов і пішов – мов мила ковтнув (приказка);
– Чого це ти, Чіпко, як мила з'їв? – питає [Лушня]. – Чого ти журишся? (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)