когорта
КОГО́РТА, и, ж.
1. У Стародавньому Римі – загін війська, що становив десяту частину легіону.
На підмогу вігілам [військовій сторожі] прибігають вояки міської когорти і сяк-так утихомирюють люд, загрожуючи зброєю (Леся Українка);
Полководець Мунд відступає з Далмації, керовані донедавна Велісарієм когорти – від річки По (Д. Міщенко);
* Образно. Малі Чумаченки виступали залізною чумаківською когортою у всіх хлоп'ячих війнах (І. Багряний).
2. перен., уроч. Згуртована спільними ідеями, метою, прагненнями група людей, перев. визначних.
Там стояв зорельот. В ньому наяву втiлювалися багаторiчнi мрiї Тригуба, багатьох iнших конструкторiв та численної когорти вчених (О. Бердник);
З роду-племені якого ти, Остапе Вересаю? З чинбарів. Із смолокурів. З пастухів. Із ковалів. Із козацького ти моря. Із чумацького ти краю. Із Сіркової когорти. Батько ти Кармелюків (Є. Гуцало);
У славній когорті велетів, що їх дала світові Україна, стоять поруч імена великого Шевченка і славного Каменяра (з публіц. літ.).
3. біол. Категорія, що об'єднує людей або тварин зі спільними ознаками.
У статті викладено сучасні результати епідеміологічних досліджень захворюваності непухлинної етіології в когорті дітей з опроміненою щитоподібною залозою (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)