командир
КОМАНДИ́Р, а, ч.
Керівник військової частини, підрозділу, з'єднання, загону, судна, ескадрильї і т. ін.
Коли став [Іван Андрійович] на секретарстві, то ніхто й не знає; через це з його [нього] один командир (служив він у гусарах) завжди сміявся (Панас Мирний);
Перед командиром загону молодий хлопець, щойно повернувся з розвідки (А. Головко);
Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас: – Строй-ся-я!.. Це командир кавескадрону Нестеренко (Б. Антоненко-Давидович);
– Де командири? Збирайте військо! (В. Малик);
// кого, чого. Керівник колективу, групи людей, об'єднаних для виконання певного завдання.
Настав час вибирати місце під літній табір. Одного дня Валерій Іванович, взявши з собою кількох вихователів та командирів загонів, вирушив з ними на розвідку (О. Гончар);
Поки долетіли, від антилопи лишився лише кістяк та браслет з пеленгатором. Про все це нам розповів командир пошукової групи (А. Дімаров);
// розм., жарт. Про того, хто любить наказувати, розпоряджатися.
– Хоч не вінчана, та не буде вашою, бо тут я командир, а де командує пан Занудов, там справа йде, як горить (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)