консонант
КОНСОНА́НТ, а, ч., лінгв.
Приголосний звук.
У південно-західних говірках території Київської Русі приблизно в XIII–XIV ст. (після ствердіння приголосних перед “е”) сталася повна асиміляція “j” до попереднього приголосного, внаслідок чого в більшості їх виникли подвійні консонанти (з навч. літ.);
// Нескладовий або нескладотвірний звук; протилежне сонант.
Походження більшості праіндоєвропейських часток – переважно нез'ясоване. Вони подібні до основ без закінчень. Це окремі сонанти або частіше консонанти (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)