коротати
КОРОТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., що, у сполуч. зі сл., які означають час, розм.
Заповнювати час якоюсь діяльністю, проводити його в розвагах, іграх і т. ін., прагнучи, щоб він минав швидко й непомітно.
Засміялась [Маруся]. Пішла .. Стою, дивлюсь услід, зачудований, помалу напливає радість: “Ну, здається, буде з ким коротать осінні дні...” (С. Васильченко);
Клекотіло у ньому .. від спомину жахливого примусу, під яким він, Рюрик, коротав свої дні й ночі у мниськім скельнім затворі, скований без ланцюгів одним непохитним словом Мстишиного сина (К. Гриневичева);
Довгі зимові вечори коротали лісні робітники в своїх дерев'яних будах (Мирослав Ірчан);
Цілий день кожен [в'язень] .. коротав свій час у суперечках, у розмовах та грі в карти (Ю. Збанацький);
Іван Котляревський в дні літніх вакацій, розпрощавшись з семінарією, кидав отчий дім і мандрував з цією людиною на дорогах рідного краю, коротав з ним серпневі ночі у відкритому степу (Б. Левін).
◇ (1) Корота́ти вік (літа́) – жити в журбі, безрадісно, без інтересу до життя і т. ін.
Лучче ж мені, мати, тяжкий камінь зняти, Ніж за нелюбом та вік коротати (з народної пісні);
Та не дай, Господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати (Т. Шевченко);
Палiю, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снiгах коротаєш свiй вiк (Б. Лепкий).
Словник української мови (СУМ-20)