коситися

КОСИ́ТИСЯ¹, ко́ситься, недок.

1. Зрізуватися, стинатися косою, косаркою і т. ін.

Ця трава добре коситься;

// безос.

[Недоросток:] На, випий, Юхиме, чарку, щоб краще косилося (С. Васильченко);

Легко коситься на горі (Г. Хоткевич).

2. Пас. до коси́ти¹ 1.

На полянах і пролісках росла висока трава і ніколи не косилась, бо людей тоді було небагацько (О. Стороженко);

Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо – і праця не уставала (О. Кобилянська).

КОСИ́ТИСЯ², кошу́ся, ко́сишся, недок.

1. тільки 3 ос., розм. Ставати викривленим, перекошеним; скривлятися.

Шапка з дорогою кичкою косилася на підголеній, з чорним чубом, голові [юнака] (К. Гриневичева);

Вліво заплива Моя кімната. Коситься вікно (В. Стус);

Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки (Ю. Винничук).

2. Дивитися, поглядати збоку, скоса.

Хотів, щоб і не дивитись [на Марту], так як вже не сторожився – очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона (Марко Вовчок);

Крокуючи за Дерзким, Данько час від часу з затаєною гордістю коситься на свій трофей (О. Гончар);

Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти (Любко Дереш);

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами (Люко Дашвар);

* Образно. Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце (Р. Федорів).

3. на кого – що, перен. Дивитися неприязно, вороже.

Ще весною на луках вона помітила надмірну Юркову увагу до Франки й косилась на неї очима (С. Чорнобривець);

Коб'як теж схуд, гострі вилиці кістляво випирали з-під шкіри, вузькі очиці люто косилися на князів та боярство (В. Малик);

* Образно. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія (Люко Дашвар).

Словник української мови (СУМ-20)