костомаха

КОСТОМА́ХА, и, ж., розм.

1. Те саме, що кі́стка 1.

Всю ніч ока не стулив, Костомахи надавив (І. Франко);

Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрійко, повеселівши, говорив (О. Бердник);

– Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами (Ю. Андрухович);

Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька (Ю. Винничук);

// Велика кістка.

Вовк покинув костомаху (М. Стельмах);

Вранці захотів [Махтей] закурити люльку, поліз до кишені... й вийняв звідти велетенську костомаху (Ю. Мушкетик).

2. перен. Про смерть.

А як прийде, браття, костомаха, Та як прийде, браття, з косою, То я крикну: “Чи здорова, свахо!? Нумо, свахо, разом ізі мною!” (Ю. Федькович);

– Як будуть .. казати [люди] про тебе добре слово, тоді вже й клич до себе костомаху та й починай з нею грати в підкидного (В. Кучер);

– Не треба вiдкладати, бо прийде ота костомаха з косою – i дрантя не поскладаєш, щоб на той свiт зладнатись (Є. Гуцало);

– Довелося мені взяти страшний гріх на душу, але тільки в такий спосіб я міг вирватися із обіймів костомахи... (Ю. Логвин).

Словник української мови (СУМ-20)