коцюба
КОЦЮБА́, и́, ж.
1. Знаряддя у формі залізного прута для перемішування палива в печі й вигрібання з неї жару, попелу перев. з дерев'яним держаком і загнутим кінцем; кочерга (у 1 знач.).
Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу (І. Франко);
Дружина коцюбою з печі вигрібає присок (М. Стельмах);
Біля печі, стримано покашлюючи, клопоталась мати, закопченою коцюбою жар на припічок вигрібала (І. Нижник);
Вражена Марія, що на той час совала порожні баняки під припічком, випустила з рук коцюбу й підбігла до Машталерки (М. Матіос).
2. техн. Довгий металевий прут, розплесканий на кінці у вигляді ложки, для розмішування розтопленої сталі, чавуну в печі.
Він же [сталевар] бере коцюбу у руки, Знову стає при вогні (Я. Шпорта);
З молотками й коцюбами здружені, зміни йдуть до печей (М. Рудь).
◇ [До] но́са (носо́чка) [й] коцюбо́ю (кочерго́ю) не діста́ти див. дістава́ти;
(1) На дві коцюби́ – досить високо.
Поки Іван дігнав худобу з села до ліса [лісу], вже сонічко [сонечко] на небі підійшло на дві коцюби (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)