коцюба
КОЦЮБА́, и, ж.
1. Знаряддя у вигляді насадженого на держак залізного прута з розплесканим і загнутим кінцем для перемішування палива в печі й вигрібання з неї жару, попелу; кочерга.
— В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас (Н.-Лев., II, 1956, 290);
Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу (Фр., III, 1950, 280);
Дружина коцюбою з печі вигрібає присок (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 678).
◊ Бий його́ (тебе́ і т. ін.) коцюба́! див. би́ти;
Ні бо́гові сві́чка, ні чо́ртові коцюба́ див. бог;
Но́са (носо́чка) й коцюбо́ю не діста́ти (не діста́неш) — дуже чванливий, гордий.
Вона.. чванькувата — носочка й коцюбою не дістати (Вовчок, VI, 1956, 293).
2. техн. Довгий металевий прут, розплесканий на кінці у вигляді ложки для розмішування розтопленої сталі, чавуну в печі.
Він же [сталевар] бере коцюбу у руки, Знову став при вогні (Шпорта, Запоріжці, 1952, 40);
З молотками й коцюбами здружені, зміни йдуть до печей (Рудь, Дон. зорі, 1958, 9).
Словник української мови (СУМ-11)