кочовий
КОЧОВИ́Й, а́, е́.
1. Який кочує (про народ, плем'я і т. ін.); мандрівний.
Півтори тисячі років тому з'являються у приазовських степах грецькі факторії, висунуті для торгівлі з кочовими народами (Л. Дмитерко);
Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали (О. Бердник);
Лад – це .. залізний порядок, вироблений протягом цілих століть володарювання, та ще й помножений на тисячолітній досвід кочових орд (П. Загребельний);
// Власт. кочовикам; неосілий.
Всі листи від 1877 до 1881 р. пропали в тривожних роках мого кочового життя (І. Франко);
Ми знаємо, що кочове тваринництво існувало за рахунок диких трав (М. Руденко);
Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони [гуни] попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас (І. Білик);
// Признач. для проживання кочовиків.
Галявина .. нагадувала собою кочовий табір, густо уставлений шкіряними наметами, куренями, купами риби (М. Сиротюк);
Пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку (В. Малик);
В глухій Молдавії печальній По вбогих шатрах кочових Вона [Муза] зо мною гостювала, І серед диких дика стала (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна).
2. Який пересувається від одного місця годівлі до іншого (про тварин, птахів і т. ін.).
Розрізняють стаціонарні пасіки, які в місцевостях з багатою медоносною рослинністю використовують взяток на місці, і кочові, які перевозять протягом сезону до масивів медоносів (з наук. літ.);
Кочові зграї саранчі завдають найбільше шкоди (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)