кочовий
КОЧОВИ́Й, а́, е́. Який кочує (про народ, плем’я тощо); мандрівний.
Півтори тисячі років тому заявляються у приазовських степах грецькі факторії, висунуті для торгівлі з кочовими народами (Дмит., Наречена, 1959, 23);
Всі вони [скіфи] були об’єднані під владою сильних кочових племен (Іст. СРСР, І, 1956, 15);
// Власт. кочовикам; неосілий.
Всі листи від 1877 до 1881 р. пропали в тривожних роках мого кочового життя (Фр., XVI, 1955, 366);
// Признач. для проживання кочовиків.
Кочовий намет;
// Пов’язаний з частою зміною пасовища, місця годівлі (про тварин, птахів).
Відгіннопасовищне тваринництво прийшло на зміну кочовому (Ек. геогр. СРСР, 1957, 72).
Словник української мови (СУМ-11)