криниця
КРИНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Викопана глибока яма, захищена цямринами від обвалів, признач. для добування води з водоносних шарів землі; колодязь.
Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці (Т. Шевченко);
Близько забовванів журавель криниці. Ось він зарипів (Д. Бузько);
Разом штовхали біду поперед себе. Докупили ще поля, викопали криницю, розжилися на нехитрий селянський скарб (М. Андрусяк);
* Образно. – Я б радив тобі.., любчику, закинь .. нинішню пригоду в криницю забуття (І. Франко);
Моє любе, зворушливе дитинство, навіщо тривожиш, для чого воскресаєш із бездонної криниці часу? (О. Бердник);
* У порівн. Матерні сльози, як криниця: не спити її, не вилити (Ю. Яновський).
2. рідко. Те саме, що джерело́ 1.
Між коренем пробилася Глибока криниця; Дзюрчить з неї .. Холодна водиця (Я. Щоголів);
Глянь на криницю тиху, що із стін могили Серед степу сльозою тихою журчить [дзюрчить] (І. Франко).
3. чого, перен. Джерело (у 2 знач.), скарбниця чого-небудь.
Наука премудрого – криниця життя, щоб віддалитися від пасток смерті (Біблія. Пер. І. Огієнка);
Інколи я почуваю втому в мозку, так я вдумуюся в незначні, непомітні, моментальні зустрічі, так я висмоктую з них мед жагучого божевілля. Ці криниці спогадів невичерпані (Д. Гуменна);
Того, що вони здобували отут [у Притулку], вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління (Г. Пагутяк).
Словник української мови (СУМ-20)