кудою
КУДО́Ю, присл., розм.
1. Яким шляхом, якою вулицею, стежкою і т. ін.
І не то що дорогу в Київ – знала вона навіть кудою в Херсон братись (Марко Вовчок);
– Ти ж кудою подасися, Остапе? – Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... (М. Коцюбинський);
[Палажка:] І кудою він уліз, шибеник, вікна всі ніби позачинені були... (С. Васильченко);
І знов чкурнули ми, відбігли трохи далі й знов безпорадно пристанули. Кудою? (Б.-І. Антонич).
2. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення.
Напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя (Марко Вовчок);
Зійшов [Кола] з горба, хазяйновито міркуючи, кудою краще буде вивезти машину (О. Кундзич);
Високий же озирався і, очевидно, теж шукав, кудою краще й ближче вийти в поле (В. Винниченко);
Редька все одно не змогла роздивитися, кудою звідти щезли дітлахи і куди саме носилася вода (І. Карпа).
3. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення.
З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка (І. Нечуй-Левицький);
– Рист! рист!.. – підбадьорюють [овець] вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця (М. Коцюбинський);
Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить ні одна людська нога (У. Самчук).
4. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (звичайно в поєднанні зі словом тудою в головному реченні).
Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! (Марко Вовчок);
Кудою йшла вона, тудою йшов і він (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)