кудою

КУДО́Ю, присл., розм.

1. Яким шляхом, якою вулицею, стежкою і т. ін.

І не то що дорогу в Київ – знала вона навіть кудою в Херсон братись (Марко Вовчок);

– Ти ж кудою подасися, Остапе? – Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... (М. Коцюбинський);

[Палажка:] І кудою він уліз, шибеник, вікна всі ніби позачинені були... (С. Васильченко);

І знов чкурнули ми, відбігли трохи далі й знов безпорадно пристанули. Кудою? (Б.-І. Антонич).

2. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення.

Напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя (Марко Вовчок);

Зійшов [Кола] з горба, хазяйновито міркуючи, кудою краще буде вивезти машину (О. Кундзич);

Високий же озирався і, очевидно, теж шукав, кудою краще й ближче вийти в поле (В. Винниченко);

Редька все одно не змогла роздивитися, кудою звідти щезли дітлахи і куди саме носилася вода (І. Карпа).

3. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення.

З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка (І. Нечуй-Левицький);

– Рист! рист!.. – підбадьорюють [овець] вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця (М. Коцюбинський);

Продерлися дикими плаями, високими горами, кудою в зимову пору не ходить ні одна людська нога (У. Самчук).

4. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (звичайно в поєднанні зі словом тудою в головному реченні).

Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! (Марко Вовчок);

Кудою йшла вона, тудою йшов і він (І. Нечуй-Левицький).

Значення в інших словниках

1. кудою — кудо́ю прислівник незмінювана словникова одиниця розм.  Орфографічний словник української мови
2. кудою — присл., розм. 1》 Яким шляхом, якою вулицею тощо. 2》 у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення. 3》 у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення. 4》 у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (звичайно в поєднанні зі словом тудою в головному реченні).  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. кудою — Кудо́ю, присл.  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
4. кудою — КУДО́Ю, присл., розм. 1. Яким шляхом, якою вулицею, стежкою тощо. І не то що дорогу в Київ — знала вона навіть кудою в Херсон братись (Вовчок, І, 1955, 339); — Ти ж кудою подасися, Остапе? — Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде … (Коцюб.  Словник української мови в 11 томах
5. кудою — Кудо́ю нар. Въ какомъ направленіи, какой дорогой. Ми дивимся, кудою до нори ближче та краще бігти. Рудч. Ск. І. 18. Кудою їх обминути? Мет. 61. Кудою мені йти?  Словник української мови Грінченка