куку
КУ́КУ́, виг.
1. Звуконаслідування, що означає крик зозулі.
Між листям десь Зозуля закувала: – Куку! (Л. Глібов);
Куку! куку! Чути в ліску (С. Воробкевич);
Од ставків зозуля десь на осиці ранковій зраділа: – куку!.. куку!.. (А. Головко);
А по бурі, шумі, гуку залунало: куку! куку! (Уляна Кравченко);
// у знач. пред.
В саду зозуленька – куку, куку, – А я молода терплю муку (П. Чубинський).
2. Уживається, коли треба привернути чиюсь увагу або відгукнутися на чийсь заклик.
“А куку!” (каже дитина, бавлячись) (Номис);
Але весела й жвавенька була І щебетала дівчинка мала: “Куку́, куку́! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!” (Леся Українка);
// Вітальне слово; висловлення радості (найчастіше через несподівану зустріч і т. ін.).
Тонка дівоча рука махнула так привітно і мило. Невже йому? І звідки їй взятися? Куку! (П. Загребельний).
3. у знач. прикм., розм. Нерозсудливий (про людину), дурний.
Бачиш, він трохи куку останнім часом (із журн.);
В нього там своя атмосфера, і йому так нормально. Але сунути коту сигаретку і самому мнявкати, то вже зовсім куку (з Інтернету).
◇ (1) Ку́ку на му́ню, ірон., діал. – щось зайве, дивне, несподіване.
Мій Боже, ліжко з шовковою ковдрою і подушками, ха-ха-ха! – Маєш куку на муню? – ліниво відзивається Темак (О. Лисяк);
Надміру прогресивні видавці поставилися до трактату в повній відповідності зі своїм позитивістським світоглядом: як до курйозного завихрення в не зовсім тверезій Федьковичевій голові (те, що прийнято було називати куку на муню) (Ю. Андрухович).
Словник української мови (СУМ-20)