кумин
КУМИ́Н, а́, е́.
Прикм. до кума́.
Федiр i Марина приложилися вустами до тiї куминої руки (Панас Мирний);
Ще день пішов на кумині розпитування й розохкування (П. Загребельний);
// Який належить кумі.
Кумина хата горіла, а твоя тітка руки нагріла – от ми й родичі (приказка);
Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати лягаючи, Згадай мене, брате (Т. Шевченко);
Через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить (Остап Вишня);
Він так щиро заходився обробляти пухкеньку кумину грядочку, що з тих трудів аж занедужав (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).
Словник української мови (СУМ-20)