лайнути
ЛАЙНУ́ТИ, ну́, не́ш, кого, що і без прям. дод.
Однокр. до ла́яти¹.
Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене (Т. Шевченко);
– Холодно, матері його ковінька, – прошепотів Біда. Вартовий з солідарності теж лайнув ніч і холод (М. Трублаїні);
Коли вмирав від хохлацького ножа, лайнув останнього матюка, приліг зубами на огладаний камінь бруку і спокійно витікав кров'ю (У. Самчук);
“Може, ще вмреш і не будеш дурнем”, – шепнув мені глузливо внутрішній голос! – “Тьху на тебе!” – лайнув я той голос (В. Нестайко).
Словник української мови (СУМ-20)