лебедик
ЛЕБЕ́ДИК, а, ч.
1. Зменш.-пестл. до ле́бідь.
Лебедик хлюпнеться і вирне: Блисне проміннячко вечірнє Між хвиль ясних (П. Грабовський);
На буфеті, тумбочці, етажерці і вікні – всюди стояли фігурки маленьких слоників, білих лебедиків, сірих гусят (С. Чорнобривець).
2. перен., нар.-поет. Пестливе звертання до чоловіка.
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом (І. Карпенко-Карий);
– Паночку, лебедику мій!.. Ви ж бачите. Зінько ж не винен (Б. Грінченко);
– Дідусю, лебедику, підіймай хуторян – доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! (В. Малик);
– Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, – припрошувала його Софія (В. Шкляр);
// ірон. Про підступного чоловіка.
[Іван Андрійович]: Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики! (М. Старицький);
Визволила [бранців] муніципальна поліція з подачі занепокоєних сусідів, які, запідозривши лихе, почали слідкувати, підглядати, співставляти – і викрили лебедика! (Ю. Іздрик);
– Авжеж, вам треба вкладати грошики в перли! А все від того, що ви, лебедики, весь час хочете воювати або ще чогось такого. І труситесь за свої гаманці (Ю. Лісняк, пер. з тв. К. Чапека).
3. рідко. Давня народна гра.
Хоч у хрещика гуляє, хоч у лебедика бігає, – усе не довго (Ганна Барвінок).
Словник української мови (СУМ-20)