легковажити
ЛЕГКОВА́ЖИТИ, жу, жиш, недок.
1. кого, що. Ставитися легковажно до кого-, чого-небудь.
[Монтаньяр:] Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш, всім відомий..? (Леся Українка);
– То ти легковажиш мої слова, сину? – спитала [мати] і глянула на мене з жалісливим докором (О. Кобилянська);
Як діти легковажать ворога! (К. Гриневичева);
Нинішню кризову ситуацію не можна легковажити (з газ.).
2. Бути легковажним.
Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити (Я. Качура);
– Раджу вам добре обміркувати все і не легковажити в розмові зі мною. Це справа серйозна (П. Колесник);
Не легковажили вони – Марійка із Петром, як в незабутню ніч весни на мості за селом призналися у почуттях (І. Гончаренко);
Він, здається, таки щось має на думці, не легковажить, тому й дядько Ягор в його дудку підіграє (О. Гончар);
// ким, чим. Не зважати на кого-, що-небудь, не берегти когось, щось.
Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими (О. Гончар);
Вони собі це легковажили і солодко спали, повз вуха пускаючи скарги невідомого духа (Ю. Винничук).
Словник української мови (СУМ-20)