личити
ЛИ́ЧИТИ, ить, недок.
1. кому, чому. Гармоніювати із зовнішністю; бути до лиця.
До зблідлого личка, чорного волосу і темних очей так їй личили запашні фіалочки, закрашені червоними трав'яночками! (Панас Мирний);
[Пані:] Ніяк не личить оте чернече убрання веселій панні Ромці (С. Васильченко);
Коли вийшов на сцену Василь, Яринка відразу його впізнала. Хлопцеві страшенно личили приклеєні молоді чорні вуса (О. Донченко);
А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею (О. Гончар).
2. кому, чому і без дод. Відповідати установленим правилам, звичаям, певному становищу і т. ін.
Ми б хотіли тут в сій справі Скілька слів до вас сказати, Та співцям співати личить, Отже, ми почнем співати (Леся Українка);
– Це – вередування, Ліко, – знехотя посміхається Іван .. – І воно трохи не личить тобі... (В. Винниченко);
Отець Йосип не сперечався з тестем, хоч той сам повинен був розуміти й розтлумачити легковажній дочці, що ходити раз у раз у синематограф або танцювати в міському клубі, полишивши дитину на няньку, – не личить молодій матері, а тим більше жінці священика (Б. Антоненко-Давидович);
Не личить, маючи грізну зброю, сидіти в м'яких подушках (О. Бердник).
◇ (1) Як ли́чить – відповідно до звичаю, певного становища і т. ін.; гідно, добре.
Від ранку й до ранку – стук, грюк .. Треба як личить стрінути дорогих гостей! (Панас Мирний);
Розкажіть сон, а ми вже самі розтолкуємо [розтлумачимо] його, як личить (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)