лупитися
ЛУПИ́ТИСЯ, лу́питься; мн. лу́пляться; недок., розм.
1. Пас. до лупи́ти 1.
Опале з деревини листя .. було зібране в велику купу й ожидало своєї удачі, а кукурудза саме лупилася (О. Кобилянська).
2. Тріскаючись, відділятися маленькими, тонкими плівками (про шкіру).
По кількох днях на обличчі [Володьки] почала лупитись шкіра (У. Самчук);
// Позбуватися верхнього шару шкіри, фарби і т. ін., що відокремлюється маленькими тонкими плівками.
Лупляться ноги, що все в воді (Сл. Б. Грінченка);
В дорозі його вид попікся та почав лупитися (Г. Косинка);
Лупиться під палючим сонцем старенький, вимитий дощами дах (Ю. Збанацький);
Бояринове обличчя пошерхло й лупилося (Ю. Мушкетик).
3. Виходити з яйця (про пташенят, курчат і т. ін.).
– Нехай би твої хлопці швидше будували пташник. Віриш? Курчата, як сарана, лупляться (С. Добровольський);
– Дай, Боже, здоров'я, щоб нас чорнi птахи не знали, щоб нам кури-гуси водились, а курчата лупились (В. Рубан);
// перен., зневажл. Народжуватися (про дітей).
Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавилони муровали (Т. Шевченко);
[Ряженко:] Ти все воюєш, а діти лупляться, не питаючись, чи побачать батька (І. Микитенко);
Ми винуваті, що міліють ріки І лисинами світять береги, Що десь духовні лупляться каліки (В. Симоненко).
4. Дивитися на кого-, що-небудь.
Сидять і лупляться один на одного, ніхто нічого не їсть і не п'є, хоч на столі повно наїдків та дзбанів (І. Білик).
Словник української мови (СУМ-20)