ліньки
ЛІ́НЬКИ, ів, мн., розм.
1. Те саме, що лінь¹ 1.
За ліньками нічого не зробив (Сл. Б. Грінченка);
Втрачає на рівному місці той, кого ліньки здолали, кому важко подумати і нагнутись (із журн.).
2. у знач. присл. Те саме, що ліни́во.
Хто ліньки жив, – оглянеться й заплаче, Що згасне день, а він не бачив дня (А. Малишко);
Коло пристані на Почайні товкся гулящий київський люд, під пильним наглядом господарів вивантажувалися купецькі лодьї, ліньки погукували маленькі радимичі, що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнів (П. Загребельний);
// у знач. присудк. сл., з інфін. Не хочеться, нема бажання; лінь (див. лінь¹ 2).
Йому ліньки було читати самому, і вони читали удвох (М. Коцюбинський);
Ліньки було підпалювати, і спати вкладались хапливо від якогось невдоволення (В. Підмогильний);
Максим .. сидів нерухомо, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком (І. Багряний).
◇ Кому́ [ті́льки] не лінь (рідше лі́ньки) див. лінь¹;
(1) Лі́ньки напа́ли <�Лінь напа́ла> на кого – хто-небудь перебуває у стані сонливості, млявості; комусь не хочеться нічого робити.
– А що? – Ірися щебетала. – Сидиш без діла і клюєш? Чи се на тебе лінь напала? Чи все троянцям оддаєш? (І. Котляревський);
Першим почав підозріло позіхати найбільш сухий Ґанджа. Це помітив Хмельницький і стурбовано сказав: – Ґанджо, на тебе, бачу, ліньки напали, ану, з Марком візьміть сани і гайда он до тієї могили (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)