мамуня
МАМУ́НЯ, і, ж.
1. Пестл. до ма́ма.
Жалібно кличуть дітоньки неньку: – Вставай, мамуню, стужа неначе (П. Грабовський);
І матуся моя усміхнеться мені, Моя мила далека мамуня (В. Сосюра);
Батько, з своєю вередливою, часом навіть крутою вдачею, не міг замінити пестливої, доброї мамуні ні їй, ні всій великій родині (Б. Антоненко-Давидович);
На порозі, в холодних голубих тінях од екрана, семирічний хлопчик. І голосне, відчайне: – Мамуню, я теж колись помру? Вітальня мовчить. Чим утішиш?.. (В. Дрозд);
– То що вони геть усі в мамуню вдалися? (Ю. Винничук).
2. перен., фам. Ласкаве звертання до жінки, дружини.
– Знаєш, Маню, У городі тепер армяни [вірмени], Купи собі, мамуню, шаль (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)