мана
МАНА́, и́, ж.
1. Уявний образ кого-, чого-небудь, що ввижається комусь; привид, примара.
[Стеха:] Ні, це не Андрій, це мана!.. (М. Кропивницький);
[Панса (до Прісцилли):] Доню! .. Я піду в порожній дім ваш, сяду безпорадний при згаслому багатті, буду лити старечі сльози, поки очі згаснуть... стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене... (Леся Українка);
Коли мана ближчає, можна помітити, що вона в трусах і майці (Ю. Яновський);
– Тодi я питаю, чи не водиться мана. “Ви щось чули?” – “Не чув, а годину пролежав пiд якоюсь колодою” (Р. Андріяшик);
– Ти справді жива чи, може, мана? – Мабуть, жива, – тихо відповіла дівчина (П. Загребельний);
* У порівн. Проженуть з одного місця, – Зникне Чіп, як та мана... (С. Воскрекасенко);
// перен. Щось несправжнє; ілюзія, омана.
Що мені без тебе щастя? Звук порожній і мана! (І. Франко).
2. розм. За уявленнями забобонних людей – те, що навіяне “злим духом”.
Їй-богу моєму, забулася, що й зарікалася не пити, неначе вона [кума] ману навела на мене (І. Нечуй-Левицький);
– Прожени мою турботу: дай хоч зілля-привороту, хоч нашли якусь ману на Оксану навісну! (Н. Забіла);
Скаже він щось птахові, а птах йому по-людському відповідає. Не вірив довго, думка, ману катеринник напускає, фокуси, сказать би (Б. Антоненко-Давидович);
// перен. Щось незрозуміле, незбагненне.
Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. “Що за мана?” – стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)